Описание
Васи́ль Іва́нович Голоборо́дько (* 7 квітня 1945, Адріанопіль Перевальського району Луганської області) — український письменник. Член Національної спілки письменників України, АУП. Автор багатьох поетичних збірок, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Василя Симоненка та Миколи Трублаїні.
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%8C%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Особливості творчості
Вже перші журнальні публікації (1963–1965) молодого поета з Луганщини привернули до себе увагу незвичайним баченням буденних речей, що поставали як дивний, чарівний світ. Схвально відгукнулися про нього Володимир П'янов, Дмитро Павличко. 1965 Голобородько подав до видавництва «Молодь» збірку віршів «Летюче віконце», що виявилася непряйнятною для радянської цензури, як і твори інших учасників тодішньої «київської школи поетів». 1967 Голобородька виключено з Донецького педагогічного інституту за читання «самвидавівської» літератури, про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Вихід 1970 у видавництві «Смолоскип» (Балтімор, США) збірки «Летюче віконце» дав привід для дальшої політичної дискримінації поета, і йому майже на 20 років було закрито шлях до друку. Весь цей час Василь Іванович жив у рідному селі, не припиняючи поетичної творчості. Але тільки 1988 вийшла збірка верлібрів «Зелен день», а 1990 — збірка «Ікар на метеликових крилах».
У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу — світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами; світ української народної, язичницької ще, демонології, — казки, загадки, колядки, — але цей світ постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність, як дивовижний спосіб її переживання. У певному сенсі тут можна бачити не лише глибину національної пам'яті, а й своєрідний «опір» людсьої душі, її емоційних глибин нівеляційним силам технічної цивілізації, її раціоналістичній сухості, чуттєвому вигасанню й очужінню до світового буття. Це світове буття розкривається поетові крізь навколишню буденність. Найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи виникають як простодушне, довірливе продовження узвичаєних побутових метафор. Всі «неживі» предмети у Г. оживають і поводяться як добрі й милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І цими гомінливими, вражливими, всюдисущими і думаючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ Г. — світ нескінченного взаємопереливання «живого» й «неживого», вічноплинного вростання людини в стихію природи. Саме це і лякало радянських цензорів.
Пізніші поетичні збірки Голобородька засвідчили його певну еволюцію. Він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному переживанні суспільно-важливих явищ, драматичних сторінок національної та сучасної історії, образів подвижників українського слова. Голобородько став епічніший — не за рахунок зовнішньої масштабності, а за рахунок повноти саморозгортання теми. Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя і додало гіркоти чи, може, добросердої сумовитості та великодушної іронії, які рятують від песимізму. У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності» (Іван Дзюба).
Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії
